Персональний сайт
вихователя дитячого садка
Піскунової Любові Вікторівни
" Після трьох вже пізно"
Головне — оточення, а не гени
Чи розів'ється із паростка дерево або з бутона прекрасна квітка—залежить від умов , які ви створите для цього і від того, як доглядатимете за своїми підопічними. На мою думку, у розвитку дитини освіта і довкілля мають більше значення, ніж спадкоємність.
У Японії проводився цілий ряд експериментів із близнюками, яких від самого народження виховували в різних сім'ях. Дослідження показали: навіть близнюки, які ростуть у різних сім'ях і виховуються різними людьми, дуже відрізнятимуться один від одного і характером, і талантом, і здібностями.
Питання в тому, яка освіта і середовище найкраще розвивають потенційні здібності дитини. На цю тему є результати наукових досліджень, які проводилися в різноманітних ситуаціях і різноманітними методами. Крім того, є чимало прикладів того, як батьки, незадоволені шкільною освітою, пробували навчати дітей самі. До того ж, є результати експериментів, проведених на собаках і мавпах, і ці результати теж говорять самі за себе. Наразі мені хотілося б обговорити деякі з цих експериментів.
Дитина, народжена від батька-вченого,
не обов'язково стане вченим
Я часто чую, як мами кажуть: «Напевно, мій син схожий на батька, у нього зовсім немає музичного слуху» або «Мій чоловік — письменник, тому наша дитина пише гарні твори». Звичайно, як говорить прислів'я, «яблуко від яблуньки — недалеко падає» або, як кажуть у Японії, «із цибулини не виросте троянда». Дійсно, бувають випадки, коли син ученого стає вченим, а син торговця — торговцем. Але ці випадки не означають, що успадковані професійні якості були передані дітям із генами. З моменту народження їх, напевно, виховували в такій обстановці, яка викликала у них відчуття необхідності продовжувати справу батьків. Навколишнє середовище, яку створили батьки, стає довкіллям дитини. Воно розвиває її здібності до професії батька, пробуджуючи інтерес до неї.
Якби походження було визначальним чинником у формуванні здібностей, то діти покоління за поколінням успадковували б професії батьків. Але життя набагато цікавіше, і не такі вже й рідкісні випадки, коли дитина вченого стає скрипалем, а лікаря — письменником.
Досить просто подивитися на людей, поруч із якими ви живете, щоб побачити, що дитина талановитих батьків не обов'язково талановита. Світ презирливо називає її «недостойною свого батька», хоча можна сказати, що вона не відповідає за те, ким вона стала, тому що саме оточення її дитинства зробило її «достойною».
І навпаки, дитина, народжена від ледаря і п'яниці, може стати прекрасним інженером чи художником Саме завдяки навколишньому середовищу і життєвому досвіду діти, такі однакові при народженні, виростають із різними здібностями і характерами.
Іншими словами, професія і здібності батьків не роблять фатального впливу на формування здібностей і характеру малюка. Можна тільки сказати — причина того, що син лікаря стає лікарем, у тому, що він виховується в атмосфері лікарських запахів, людей у білих халатах і розмов про хворих.
Сьогодні дитина абсолютно інша, ніж учора
Ми не завжди до дрібниць помічаємо, як ростуть наші діти, тому що бачимо їх щодня. Адже вони розвиваються набагато швидше, ніж ми думаємо. Професор Жан Піаже, всесвітньо відомий швейцарський фахівець із психології розвитку, створив теорію фаз росту, спостерігаючи за розвитком трьох своїх дітей. І щобільше я читаю його книги, тим гостріше я відчуваю важливість правильної освіти і оточення на кожній стадії розвитку.
За спостереженнями Піаже, немовля ссе все, що потрапляє йому до рота, але вже через 20 днів після народження воно питиме тільки молоко і почне наполегливо його вимагати. Через 3 місяці у малюка розвивається бажання дотягтися і торкнутися чого-небудь, наприклад ляльки з тканини, яка висить над ліжечком, і робить він це з величезним задоволенням. А в півтора роки ця дитина здогадається, якщо не можна дотягтися до бажаного рукою, то можна дістати його палицею. Після 2 років вона вже намагається співвіднести слова з абстрактними значеннями,хоча і розуміючи їх часто по-своєму. Наприклад, пов'язує слово «чоловік» тільки зі своїм татком, так само «дощ» — із прибиранням вулиць поливальною машиною.
Дитина розвивається з приголомшливою швидкістю, і фізично, і розумово. Тому так важливо, щоб її розвиток правильно стимулювався на кожній стадії. Щоб домогтися цього, батьки мають дуже уважно спостерігати за тим, що і коли необхідно малюку, що йому цікаво, бо саме вони до нього. Як важливо вибрати правильний час для вивчення іноземної мови, так само існує і відповідний час для кожного етапу раннього розвитку.
Наприклад, навчити дитину кататися на роликах уже після того, як вона навчилася ходити, надзвичайно складно, а приблизно в той самий час, коли вона вчиться ходити, можна, і через пару місяців із малюка вийде прекрасний фігурист.
Американський психолог Макгроу провела експеримент із двома близнюками. Вона навчила їх кататися на ковзанах, коли одному було 11, а другому — 22 місяці. Результати виявилися явно різними: дитина, яку навчили раніше, мала успіхи набагато кращі.
Донині ми ускладнюємо дітям життя, вважаючи, що ще рано прищеплювати їм ті чи інші навички, і таким чином втрачаємо «кращий час».
Кімната, позбавлена стимуляторів,
шкідлива для малюка
Уявіть собі порожню кімнату з чисто вибіленими стелею і стінами, повністю ізольовану від зовнішніх шумів. Якась мама може подумати, що це — ідеальні умови для її новонародженого. Насправді така кімната, позбавлена будь-яких атрибутів, не просто непотрібна, але й дуже шкідлива для малюка.
Експерименти, проведені професором Брунером в Америці, показали, що ступінь зовнішнього впливу того середовища, у якому знаходиться малюк, помітно впливає на розвиток дитячого інтелекту. Він довів це такими дослідженнями. Спочатку він розділив групу новонароджених дітей на 2 частини, помістивши одних в умови, абсолютно позбавлені стимуляторів, а інших — у кімнату з яскравими кольоровими шпалерами, кольоровою стелею, пістрявими ковдрами, де через вікно було видно, як працюють лікарі і медсестри. Тут навіть грала музика.
Обидві групи виховувалися в різних умовах кілька місяців, після чого були проведені тести на визначення рівня інтелектуального розвитку. Кожному малюку пропонувався блискучий предмет, і за часом, який йому був потрібен, аби дістатися до цього предмета, визначався рівень його розвитку. Результати показали чіткі відмінності: рівень інтелекту в дітей, які знаходилися в порожній, голій кімнаті, відставав на три місяці від рівня інтелекту дітей із кімнати зі стимулюючим оточенням.
Це тримісячне відставання саме на цій стадії дуже істотне, тому що вважається, що розумовий розвиток дитини від народження до 3 років за своїми можливостями аналогічний розвитку від 4 до 17 років. І хоча учені вважають, що це відставання можна досить швидко надолужити, якщо дитину правильно виховувати, але це потребує зусиль і натиску на малюка.
Подібні експерименти проводилися не тільки професором Брунером, але й багатьма іншими психологами. Результати чітко показали: що наявність чи відсутність зовнішнього впливу серйозно позначається на розвитку здібностей.
Докладно вивчалися і види стимуляції, які найбільше впливали на розвиток інтелекту. Було апробовано багато прийомів: колиска, що гойдається, яскраві оборки, блискучі м'ячики, кольорові шпалери тощо.
Професор Уайт, психолог із Гарвардського університету, який займається дослідженнями в галузі раннього розвитку, вважає доведеним, що коли для росту дитини із самого народження створені різні умови, то це дає значний ефект у формуванні інтелекту.
На дитину впливають найнесподіваніші речі
Карл Фрідріх Гаусе, один із найвидатніших математиків XIX століття, відкрив формулу суми арифметичних рядків, коли йому було 8 років. Батько Гаусса не був вченим. Він був простим каменярем, лагодив стіни, огорожі, каміни і часто брав сина із собою на роботу. Гаусе подавав батьку цеглини і рахував їх. Очевидно, математичні здібності Гаусса сформувалися під впливом цієї звички в ранньому дитинстві.
Дитинство — надзвичайно вразливий період ужитті людини. Те, що батькам здається незначним і безглуздим, дитина може сприймати з такою чутливістю і силою, що цей досвід може стати основою її подальшого життя.
Дитина може прочитати за малюнком у книжці
зовсім іншу історію, ніж та, що читає дорослий
Різниця в сприйнятті і реакції в малюка і дорослого стає помітною, коли вони разом починають читати книжку з малюнками або казку. Мадам Монтессорі, великий італійський першовідкривач ранньої дитячої освіти, у своїй книзі наводить приклад поведінки малюка. Мама дала своїй півторарічній дитині кольорові малюнки різних тварин і сцен полювання. Малюк показав картинки мадам Монтессорі і став повторювати своєю дитячою мовою: «Машина, машина».* Вона ніяк не могла знайти нічого схожого на машину і запитально сказала: «Тут немає машини?» — «Ось вона», — гордо показав малюк, тицяючи пальчиком у малюнок. Тоді вона вдивилася уважніше. На малюнку були намальовані: собака, мисливець, кінь, і, нарешті, на задньому плані вона помітила смужку, схожу на дорогу, і на ній точку. Хлопчик тицьнув пальцем у точку і сказав: «Машина». І дійсно, це була крихітна машинка.
Мадам Монтессорі наводить ще один приклад. Півторарічному хлопчику мама дала ілюстровану книжку «Самбо» і розповіла йому цю казку.
«Маленький негр на ім'я Самбо йшов доріжкою і ніс подарунки, які він отримав у свій день народження. По дорозі він зустрів диких звірів, і вони забрали в нього всі подарунки. Він заплакав і пішов додому. Але вдома тато і мама заспокоїли його. І щасливий, він сів за обідній стіл, на якому стояв великий святковий пиріг, такий самий, як на оцьому малюнку», — закінчила свою розповідь мама і закрила книжку. її маленький син раптом заперечив: «Ні він плаче», — і показав на задню обкладинку, де був намальований Самбо весь у сльозах.
Іншими словами, сприйняття малюка спонтанне і часто здається дорослим довільним, тому, спілкуючись із дітьми, ми повинні вчитися позбуватися упереджених думок і використовувати всю нашу уяву, щоб бачити світ таким, яким його бачать діти.
Залишати дитину на незнайому людину—
ризикована справа
Одні гарні чесні батьки мали 2-х хлопчиків, 5 і 4 років. Молодшого в дитячому садку любили всі за його прямоту і жвавість, а старшого не дуже, тому що він був досить похмурим і з поганими звичками. Батьки були стурбовані цим, не розуміючи, звідки все це взялося.
Зрештою, зовсім розгублені, вони звернулися до лікаря. Після довгих розпитувань з'ясувалося, що за старшим сином, коли йому був рік, протягом 6 місяців доглядала молода нянька, тому що його мама дуже погано почувалася після других пологів.
Лікар припустив, що причиною нинішнього стану дитини є якісь враження раннього дитинства, можливо, це наслідок якихось давніх переживань. Він зустрівся з нянькою й іншими людьми, які могли йому щось розповісти про дитинство хлопчика. І з'ясувалося, що нянька (а це була молода дівчина), замість того, щоб гуляти з дитиною, насправді зустрічалася зі своїм коханцем у старому темному сараї на задньому подвір'ї, і хлопчик бував присутнім на їхніх побаченнях. Це відбувалося щодня. Зрозуміло, однорічному малюкові було незрозуміло, чим займалися нянька і її коханець, але він, залишений один, чув якесь шарудіння, що доносилося з темного кутка і наповнювало його душу невпевністю і страхом. Неспокійна, винувата поведінка дівчини теж якимсь чином відклалася в його свідомості. Лікар зробив висновки, що саме ці переживання раннього дитинства зробили хлопчика похмурим і озлобленим. Буває, що умови життя змушують батьків залишати своїх дітей під наглядом чужих людей. Але я сподіваюся, що ця історія переконає вас, яким обережним потрібно бути у виборі тих, кому ви довіряєте догляд за своїми дітьми.
Готових рецептів навчання немовлят немає
Те, про що я збираюся розповісти, стосується кожного, хто займається виховнням маленьких дітей. Насамперед мама повинна використовувати усю свою уяву і винахідливість у вихованні, при цьому враховуючи звичайно, на якій стадії розвитку знаходиться дитина. Ті детальні поради, які я збираюся вам дати, варто сприймати лише як ідеї, на основі яких будь-яка мама може прийняти своє шення і сприйняти або відкинути ту чи іншу пораду відповідно до певного ха-жтеру чи щабля розвитку дитини.
Завжди, коли я рекомендую оточувати малюка гарною музикою і справжнім ивописом, сумлінні мами запитують, що я маю на увазі під «гарною» музикою «справжнім» живописом. Бетховен чи Моцарт? Ван Гог чи Пікассо? Звичайно, оді ми даємо конкретні рекомендації після консультації з фахівцями. Проте зтьки мають адаптувати наші рекомендації, виходячи з особливостей своєї ди-іни, а не сприймати їх як догму. У вихованні, і особливо в дитячому віці, не може ігги готових формул. Якщо мама вважає, що щось добре для її чада, потрібно ати йому це без зволікання.
Така тенденція: чекати готових формул — серйозний недолік японського впивання. Наприклад, якщо дитині 4 роки — вона йде до дитячого садка, якщо 6 — до школи. Така система, заснована тільки на узвичаєній віковій традиції, норує власний рівень розвитку малюка. На мою думку, готові формули і норми зтрібно завжди брати під сумнів.
Враження раннього дитинства визначають
подальший спосіб думок і дій
Якщо вас попросити розповісти випадок із раннього дитинства, ви з подивом скажете, що майже нічого не пам'ятаєте, якщо тільки ця подія не була якоюсь шокуючою. Навіть якщо ви й відтворите у пам'яті якийсь випадок, коли що стався, коли вам було 2—3 роки, швидше за все ви запам'ятали його не з власного досвіду, а з розповідей мами чи інших дорослих.
Проте той факт, що людина не пам'ятає усього, що з нею трапилося в ранньому дитинстві, не означає повного забуття. Кожне враження і кожний досвід, отриманий у віці до 3 років, стає частиною основи особистості, яка сформувалася. Кажуть, що коли під гіпнозом будь-яку людину переконали, що їй тільки рік від народження, вона почне говорити і поводитися, як однорічна дитина. А це означає, що будь-які враження дитинства назавжди зберігаються у свідомості. Кажуть, що коли людину доводять до критичного стану, вона раптом починає уявляти собі сцени з дитинства.
Відомий політичний діяч Кукуей Манака розповідав, що спогади про дитинство зленацька заполонили його в госпіталі під час війни, коли він був на грані життя й смерті. Він пригадав, як мати водила його до храму, пригадав ченця, який стояв біля воріт, його обличчя, одяг, манеру говорити — усе до дрібниць. Потім він розповів все своїй матері, і з'ясувалося, що це дійсно відбувалося, коли йому було 2 роки. Моріатсу Мінато, президент дослідницького центру Нікко, народився в Китаї, де провів своє раннє дитинство. Після того як сім'я переїхала до Японії, він ніколи більше не говорив китайською мовою і вважав, що зовсім забув її. Через гато років він приїхав до Китаю у ділову поїздку. Моріатсу Мінато спробував хь сказати, і раптом китайські слова так і посипалися, мова був абсолютно природною, і говорив він настільки вільно, що це здивувало і його самого, і китайських колег.
Це ще раз показує, як міцно відбивається досвід раннього дитинства в мозку.
Якщо не закласти із самого початку міцний фундамент, то марно намагатися (будувати міцну споруду: навіть якщо вона буде красива зовні, все рівно вона розвалиться на шматки від сильного вітру або землетрусу).
Ранній розвиток — це приблизно і є такий фундамент. Його потрібно робити цним із самого початку, тому що абсурдно починати зводити фундамент, коли юруда вже готова
Частіше беріть малюка на руки
Малюк скривджений, але мама бере його на руки, і він перестає плакати іосміхається: кому не знайома така ситуація, кожний із батьків відчував подібне сотні разів. Але традиційна мудрість застерігає матусь, які беруть дітей на руки кожного разу, коли треба їх заспокоїти, тому що в дитини може виробитися звичка домагатися плачем виконання своїх бажань. /Иалюк не заспокоїться, як би ви не втішали, поки не візьмете його на руки, — лякають батьків. Чи не так це насправді? Якщо ставитися до цього як до попередження проти сліпого обожнювання своєї дитини, я можу з цим погодитися. Але я категорично проти того, щоб розуміти це буквально. Я впевнений, що дитину варто брати на руки якнайчастіше.
Для малюка, який не знає іншого шляху самовираження, плач — єдиний спосіб привернути до себе увагу. Коли він плаче, це означає, що він про щось просить, і залишити його прохання без відповіді — значить із самого початку позбавити його спілкування.
Здоровий глузд доводить, що спілкування дитини з матір'ю, і особливо тактильне спілкування, дуже важливе для його розумового розвитку.
Одна японська газета нещодавно повідомила про цікавий експеримент, який проводився над мавпами. Лікар Гаррі Харлоу, керівник Центру дослідження приматів в університеті штату Вісконсін, замінив новонародженому дитинчаті мавпи його справжню маму штучними мамами, спостерігаючи за тим, яку з них він вибере.
Одна лялька була зроблена з дроту у формі циліндра, а інша — з тканини. У кожної «мами» була поїлка з молоком, і кожна могла розгойдуватися із сторони в сторону. Результати показали, що дитинча вибрало теплу, м'яку «маму»з тканини і відповідало на її рухи. Лікар Харлоу зробив висновки, що і новонароджений малюк шукав би щось тепле, м'яке і рухливе, і що та ніжність, із якою мама тримає на руках свою дитину, так само важлива для її емоційного стану як молоко для її фізичного здоров'я.
Я заохочую звичку якнайчастіше брати дітей на руки. Тому що мені хочеться, щоб у кожного малюка було достатньо цього спілкування, контакту з батьками, і я вбачаю в цьому найважливіший чинник формування чуйної людини.
Не бійтеся брати малюка із собою в ліжко
Звичка тримати дитину на руках, так само і спати разом із нею засуджувалася в Японії як небажана, що дісталася в спадщину від попередніх поколінь. Звичайно, важко, якщо дитина засинає тільки тоді, коли один із батьків ляже з нею поруч, але я ніколи не чув, щоб батьків зовсім вибивала із колії така ситуація. Навпаки, можна знайти новий смисл у звичці спати поряд із дитиною, якщо подумати про ЇЇ психічний і розумовий розвиток.
Наприклад, мама, в якої клопоту по горло протягом дня і бракує часу на спілкування з малюком, може принаймні полежати з ним поряд, поки він не засне. Протягом цього короткого часу дитина абсолютно спокійна і дуже вразлива. Тому, якщо ви не просто лежатимете поряд із нею або ще чого доброго заснете раніше за неї, а заспіваєте їй пісеньку, це матиме позитивний розвивальний вплив.
Можна також запропонувати не мамі, а татові, якого не було протягом дня, використовувати цю можливість поспілкуватися зі своєю дитиною.
У нас багато писали про метод навчання уві сні, який досліджувався в Радянському Союзі. Очевидно, у стані напівсну людина, яка слухає записану на магнітофон інформацію, запам'ятовує її, і вона залишається в її підсвідомості, причому інформацію можна легко відтворити після пробудження. Ці дослідження показують, що можна досягти найнесподіваніших результатів, навчаючи малюка в стані напівсну
Немовля відчуває сварки батьків
За обличчям малюка дуже легко визначити, коли його батьки лаються, сваряться, конфліктують. Вираз його обличчя стає подавленим і неспокійним. Ви можете заперечити, що це нісенітниця, що новонароджений не може сприймати всі тонкощі у взаєминах між чоловіком і дружиною. Разом з тим малюк наділений чуйним розумом, який реагує на кожну зовнішню зміну.
Подумайте, що буде з дитиною, яка щодня спостерігає огидливі сварки своїх батьків. Звичайно, малюк не розуміє значення цих сутичок, але злість і сварка обов'язково відіб'ються на його почуттях, можливо, на всій його сутності. І недивно, що в дитини, яка виросла серед ворожості, насуплене, напружене обличчя.
Очі чи ніс передаються вашій дитині в спадщину, а вираз її обличчя — це те дзеркало, в якому відбиваються стосунки в сім'ї.
У дитини, яка виросла в обстановці відчуженості і ворожості, на той час, коли вона піде до дитячого садка чи до школи, вже зріють паростки майбутнього нещастя і руйнації.
Аналіз багатьох правопорушень, здійснених підлітками, показує, що в основному перші роки свого життя вони проводили в неблагополучних сім'ях.
Лікар Шинічі Сузукі якось сказав: «Коли ви прийдете додому, поставте перед собою своїх дітей, вдивіться в їхні обличчя, і ви прочитаєте всю історію своїх подружніх стосунків». Я ніколи не забуду цих слів.
Зовсім необов'язково робити щось особливе, щоб сприяти ранньому розвитку вашої дитини. Найкраще для початку — це створити гармонійні стосунки між чоловіком і дружиною і приємну психологічну атмосферу вдома.
Не сюсюкайте з дитиною
Напевно, у всіх країнах люди часто розмовляють із дітьми їхньою «дитячою мовою». У той самий час радіо і телепрограми ведуться нормальною «дорослою» мовою, і 2-річна дитина абсолютно спокійно розуміє мову звичайної передачі.
Звісно, коли малюк починає говорити., він тільки белькоче щось схоже на слова, але це скоріше від того, що його органи мовлення ще не розвилися, а зовсім не від недостатнього розумового розвитку. Просто його артикулярний апарат недостатньо розвинений і не встигає за бажанням говорити. Тому, якщо дорослі говорять із малюком «дитячою» мовою, вважаючи, що він іншої не зрозуміє, правильні мовні навички ніколи не сформуються. Більше того, у процесі засвоєння мови він завжди спиратиметься не на своє мовлення, а на те, як говорять дорослі.
Якщо хочете, ви можете зовсім не сюсюкати з малюком. Зрештою через кілька місяців він підросте, і йому доведеться розуміти узвичаєну мову, а якщо до того ж у дитячому садкут йому говорять, що він уже не дитина і повинен говорити правильно, це тільки створює для нього додаткову незручність.
Одна француженка, видаючи свою дочку заміж, сказала майбутньому зятю: «Моя дочка не має посагу, але вона чудово говорить французькою мовою». Така гордість чудова, і мені хотілося б, аби у кожної дитини була можливість блискуче опанувати свою рідну мову.
Дитина, вихована мамою, в якої немає музичного слуху, теж виросте без слуху
«У моєї дитини немає слуху, я не знаю, що робити. Це в нього від чоловіка, у них у сім'ї всі нездібні до музики. Це в нього спадкове». Я часто чую від мам такі скарги. Так, дійсно, є діти з поганим музичним слухом, батькам яких, так би мовити, ведмідь на вухо наступив. Проте це не означає, що поганий слух закладений генетично, хоча ця хиба і може передаватися від батьків до дітей.
Припустимо, що в мами немає слуху, а малюк щодня слухає її колискову пісеньку із зовсім неправильною мелодією. Він запам'ятає цю мелодію і, використовуючи її як зразок, теж співатиме неправильно. А коли мама це почує, вона скаже, що в її дитини немає слуху і взагалі слух — це божий дар. Якби Моцарта і Бетховена виховували такі мами, поганий слух був би їм гарантований.
За моєю теорією, діти без слуху, народжені від матерів з таким самим недоліком, мають особливу здатність слухового сприйняття, адже вони можуть запам'ятати і точно відтворити неправильну мелодію.
А тепер, щоб показати вам, що відсутність музичного слуху не передається спадково, я розповім вам одну історію. Лікар Шинічі Сузукі взяв на навчання б-річного хлопчика і відновив йому музичний слух, Мама цього малюка музичного слуху не мала. Теза доктора Сузукі була такою: «У дитини немає слуху тому, що його немає в мами». Він постійно давав дитині слухати ту пісеньку з правильною мелодією, яку їй фальшиво співала мама. І поступово мамина неправильна мелодія, яка запам'яталася дитині, поступилася місцем абсолютно правильній. Пізніше цей хлопчик продовжив музичне навчання, він грав скрипкові концерти Брамса і Бетховена без помилок і навіть дав кілька сольних концертів у Канаді.
Таким чином, музичне сприйняття і розвиток характеру і здібностей формується значною мірою під впливом звичок батьків. І навіть те, що здається нам несуттєвим у поведінці батьків, може сильно вплинути на дитину.
Знервованість батьків заразна
«Мій син такий же похмурий, як і його батько» або «Моя дочка така ж неохайна, як і її мати». Так часто скаржаться батьки, які схильні вважати, що гідні риси їхні діти успадковують від них самих, а недоліки від іншого з батьків. Проте я сподіваюся, що батьки, які дочитали мою книжку до цього місця, вже усвідомили, що все гарне і погане в їхніх дітях — результат виховання від самого народження.
Ранній розвиток часто зводять до того, щоб завантажити малюка інформацією або навчити читати і писати в ранньому віці. Але найважливіше — це розвивати вміння міркувати, оцінювати, сприймати. Для цього немає спеціальних програм, і тільки те, як поводяться батьки, що вони роблять і відчувають, як розмовляють із малюком, може сформувати особистість дитини. Так, дитина, вихована неговіркою похмурою людиною, буде завжди не в дусі, а вихована неохайною людиною буде неохайною. Але якщо у випадку відсутності музичного слуху в мами вона може не співати малюку сама, а давати слухати платівки, то такі речі, як характер, емоції, чутливість часто не усвідомлюються самою людиною. І навіть якщо людина знає свої недоліки, їх нелегко виправити. Тому і потрібно бути обережним у своїй поведінці.
Якщо мама застудиться, вона може постаратися не заразити свою дитину, наприклад, не тримати її на руках занадто близько абоюдягти марлеву пов'язку. Але не так уже багато мам, які піклуються про те, щоб не передати дітям свої недоліки. Вірус із назвою «знервованість» у мами заразніший і сильніший, ніж застуда. Батько має частіше спілкуватися зі своєю дитиною.
Часто, вже ставши дорослими, наші діти з радістю, як свято, згадують ті приємні часи, які вони провели з батьком, тому що, як правило, у багатьох сім'ях це буває не так уже й часто. Мій старший син дотепер добре пам'ятає те, що ми робили разом: наприклад, якось каталися морем на човні, а на зворотному шляху їли солодку червону квасолю. Це було років ЗО тому, і я геть забув про це.
Традиційно в сім'ях батькові приділялася авторитарна роль, він був охоронцем порядку і рідше брав участь у щоденному піклуванні про дітей. Якщо малюк бачить свого батька рідко і тільки для того, щоб вислухати чергову порцію нотацій, він швидше за все сприйматиме його як стороннього, як лікаря, викликаного в екстреній ситуації. Невпевнений у собі, вразливий малюк часто не має теплих почуттів до батька. І хоча може трапитися так, що дитина, вихована «суворим батьком», виросте генієм, стане знаменитістю, але швидше за все буде покірною і безхарактерною. З іншого боку, якщо батько пиячить, грубий із дружиною і абсолютно не займається вихованням, то в такій сім'ї дитина може вирости зіпсованою і навіть стати злочинцем. Такі випадки часті.
Я вважаю, що головна роль у вихованні і навчанні дітей належить мамі. Але під цим я не маю на увазі, що батьки повинні цілком передоручити виховання дітей своїм дружинам. Бути справжнім другом і помічником дружині — хіба це не роль чоловіка в домашньому вихованні? Гармонічної атмосфери в домі не можна досягти тільки материними зусиллями.
Неможливо виховати по-справжньому гарну людину в сім`ї, де робота з виховання і розвитку дитини повністю лежить на мамі, а тато тільки іноді за її проханням вникає в ці турботи. Жодна нестача часу або втома після роботи не повинні заважати татам якнайбільше спілкуватися зі своїми дітьми.
Чим більше в сім'ї дітей,
тим краще вони спілкуються одне з одним
У сучасній Японії існує традиція, коли молоді живуть+іезалежно, окремо від батьків і родичів, причому, як правило, у сім'ях не більше 3 дітей.
Сам я був єдиною дитиною в сімХ що було рідкістю на той час. Я заздрив своїм друзям, у яких були брати і сестри, і завжди прагнув у ці галасливі сімї, де діти бурхливо гралися і сварилися.
Показово, що перша дитина в сімї часто найменш розвинена: вона тиха, у неї гарні манери, але їй не вистачає життєрадісності. І навпаки. Мій друг, середній із трьох братів, був сміливий, самовпевнений, навіть нахабний, він ніколи не плакав, коли брати кривдили його. І я не єдиний свідок таких випадків, вони зустрічаються досить часто.
І все-таки чому діти одних батьків, виховані в одній сімї, виростають такими різними за характером і здібностями? Найчастіше, що батьки не балують так свою другу чи третю дитину, як першу, тому ті, природно, виростають незалеж-нішими.
Скільки б батьки не намагалися створити вдома благополучну атмосферу, різні розваги і стимули для першої дитини, вона не матиме тієї переваги, коли доводиться змагатися зі старшими, завдяки чому вона скоріше стає сильною і життєрадісною. Ще більше це стосується 3-ї і 4-ї дитини, яких життя змушує рости витривалими тілом і міцними духом.
Помічено, якщо малюк бере, наприклад, уроки гри на скрипці, його заняття будуть успішніші, якщо разом із ним вчаться його брат чи сестра. Талановиті люди, народжені в бідних сім'ях, де звичайно багато дітей, домагалися видатних успіхів, зокрема, тому, що малюку легше розвинути неординарні здібності і характер, якщо він росте в домі, де багато дітей і де завдяки цьому стимулюється розвиток
Присутність бабусі і дідуся створює
гарний стимул для розвитку дитини
Часто, коли молода сім'я живе окремо від батьків, бабусі і дідусі виявляються ніби усунутими від виховання дітей і від життя молодої сімї в цілому, і тоді будь-яке їхнє втручання сприймається як перешкода. На жаль, у сучасному суспільстві це типова ситуація. Іноді говорять, що діди роблять із малюка мазунчика, балують його так, що батьки не знають потім, як із ним справитися. Особливо схильні до цієї точки зору мами, які вважають себе сучасними і прогресивними. Я знаю сім'ю, яка живе в маленькій однокімнатній квартирі, яка спеціально виїхала з рідного дому, тому що їм здавалося, що вони не можуть правильно виховати свою дитину в присутності бабусі і дідуся.
Чи обов'язково так робити, щоб створити повноцінну сім'ю? Що стосується виховання дітей, то це дуже неоднозначно. Звичайно, в Японії і зараз є сім'ї, де свекруха набридає невістці порадами, до першої дитини ставиться як до кумира, а інші члени сім'ї вже нічого не значать. Такі феодальні пережитки ще існують. Але правда І те, що в сім'ї, де живе кілька поколінь, є свої переваги. Саме від старших можна успадкувати культуру, мудрість, а стосунки поколінь дають багатий емоційний досвід. Будь-яка тенденція розбестити малюка окупається любов'ю, казками і спогадами, іншими способами стимулювати й урізноманітити життя дитини.
Відомий японський учений Сейджі Кайа говорить, що людьми, які найбільше вплинули на нього в ранньому дитинстві, були його дідусь і бабуся. Дідусь, сільський староста, був настільки суворий, що варто було йому тільки кашлянути, і дитина одразу переставала плакати. Дідусь був суворим, але справедливим. Доктор Кайа виріс сильним духом і витривалим фізично. А його бабуся, яка все своє життя просиділа за прядкою, була, навпаки, дуже тихою жінкою. Напевно, від неї він навчився терпіння: якщо працював у саду, то не заспокоювався доти, доки там не залишалося жодної бур'янини. Психолог Акіра Таго вважає, що саме це вміння зосередитися, твердість у досягненні мети зробили доктора Кайа людиною твердого характеру і вченим з світовою популярністю.
Ігнорувати малюка гірше, ніж балувати його
У США все більше занепокоєння викликає складне становище негрів, корені якого не тільки в расових забобонах, але й у системі дошкільного виховання негритянських дітей. Соціологічні дослідження, проведені в Гарлемі й інших негритянських районах Нью-Йорка, показали, що розходження у коефіцієнті розумового розвитку в кольорових і білих дітей — насамперед результат тієї обстановки, в якій вони живуть до школи. Недоотримане в ранньому віці ще більш посилюється в школі.
Бідність спонукає багатьох батьків кидати дітей напризволяще, заробляти на шматок хліба, і діти практично з моменту народження надані самі собі. Звичайно, білі діти виховуються в обстановці піклування й уваги з боку батьків і вчителів. Ця різниця і створює проблему взаємин між білими і чорними, яку поки розв'язати не вдається.
У моїй країні теж є подібні проблеми, де в сім'ях із різними умовами життя виростають розумні і дурні, талановиті і бездарні діти. Проте можна припустити, що ці відмінності кореняться не тільки у фінансовому становищі сімТ, але й у різному ставленні батьків до виховання дітей.
За статистичнимм даними, опублікованими у часописі «Модерн Еспрі», чим «вільніше» виховують батьки свою дитину, тим невпевненішою у собі вона ви ростає. Таким дітям звичайно не вистачає любові, вони увесь час шукають уваги дорослих. Під «вільним» вихованням розуміється нерегулярний догляд за малюком, годувати тільки тоді, коли він сам попросить, велика кількість іграшок і разом з тим відсутність належної уваги, коли йому забувають перемінити пелюшки, покласти вчасно спати тощо.
І хоча ми знаємо чимало прикладів, коли надмірне піклування може зробити малюка нервовим і сором'язливим, проте, як правило, дитина, яка зросла в любові, швидше адаптується до навколишнього середовища, коли виросте, і буде урівноваженішою і доброю.
У сучасному світі все більше жінок присвячують себе роботі, а не домашньому господарству і вихованню дітей, і тому все частіше з'являються «діти з ключем на шиї», яку приходять після школи в порожню квартиру. Я не проти того, щоб батьки заробляли на життя, але я переконаний, що дітей не можна залишати одних в ім'я ідеї «вільного» виховання, позбавляючи їх тим самим любові і піклування дорослих, в яких вони мають потребу.