Персональний сайт
вихователя дитячого садка 
Піскунової  Любові  Вікторівни

         Дитяча агресія була в усі віки та в усі покоління. Вона розпочинається з роздратування, яке плавно переходить у гнів, він перетворюється у злість, ну а там за крок – лють. Усім нам добре відомо до чого може призвести високий рівень агресивності у дитини.

                  Звідки бере початок дитяча агресія? Чи можна її попередити?

        За своїми власними спостереженнями я виділила кілька основних, на мою думку, пунктів, які закладають фундамент дитячої агресії.

          По-перше – перша агресія у дитини може закрастися із зустрічі батьків і позитивного тесту на вагітність. І з того, що тоді відбувається у пари, коли вони дізналися про цю звістку. Адже, думаю, ви погодитеся, реакція на цю новину у кожного різна. Хтось радіє, хтось ніяковіє, сумнівається, а когось переповнює гнів і розчарування.

           Саме ось ці перші відчуття до плоду кохання закладають фундамент або любові, або ненависті та агресії. Коли дитині дають право на життя (зберігають вагітність), кожен день її розвитку закладає майбутній малечі фундамент тих чи інших відчуттів та емоцій.

​

         Хто з вас розповідав своїм дітям правду, як на них чекали? Що ви відчували в цей солодко-очікувальний момент? Звісно, якщо він таким був (якщо ви думаєте, що це не важливо, то глибоко помиляєтеся. Адже ваша реакція закладає перші відчуття, що "Я потрібен, мене люблять"). Тут у кожного буде своя історія: хтось абстрагувався від усього і насолоджувався цим делікатним станом; хтось занурювався у постійні вагання, чи потрібна ця дитина; хтось потопав у негативі, забуваючи, яке світло носить в собі. Дитина, саме там, під серцем у матері, як губка поглинає в себе абсолютно все. Гадаю, ви чули про випадки, коли з дитинства малеча невідомо чому так би мовити не дуже любить бабусю, чи проблемні стосунки з батьком тощо. Якщо ж зануритися у процес перебігу вагітності, виявляється, що у мами був конфлікт зі свекрухою, непорозуміння з чоловіком тощо.

 

        По-друге – оточення, в якому росте дитина. Що вона бачить? Що вона відчуває? Спілкуючись з дітьми, ви рідко почуєте, що вони не люблять своїх батьків, адже їх з дитинства навчили шаблонним фразам, що їм зробили батьки та за що їх треба любити. От коли ви запитаєте, що дитина відчуває поруч з кожним із батьків, які емоції, які спогади вас поєднують? О, тут відкривається справжня істина. На поверхню вийде вир почуттів: тут і злість, і образа, і непорозуміння та ще багато чого цікавого, але ж батьки привчили тримати марку, яку в жодному разі не можна порушувати. Особливо це стосується "ідеально закритих" сімей, в яких на публіку все бездоганно, тільки чомусь з дітьми виникають проблеми.

 

          По-третє – коли батьки на довгий час лишають своїх дітей на виховання бабусям чи іншим родичам. Особливо це стосується дітей віком до 10 років. Звісно, такі дії обумовлені зовнішніми причинами, основна з яких – заробляння грошей або навчання. Та є одна проблема: діти пам’ятатимуть усе життя, що якось ви покинули їх. Виявляється, для них тоді дуже потрібні були тато і мама, які чомусь не те, щоб рідко приїжджали, а рідко телефонували. Як тільки випливає ця проблема, зазвичай покинуті промовляють одну шаблонну фразу: "Я розумію, що це вони зробили для мене, але ж…", а в очах сльози, в душі печаль і розчарування, які призводять до внутрішньої агресії.

 

           По-четверте – ось тут на "допомогу" приходить дитячий садочок та дитячі майданчики. До спілкування в колективі зазвичай готують батьки. Як виявляється, підготовка може бути різного характеру. У нашому випадку вона, звісно, негативна, наприклад перший варіант:

"Якщо тобі заважають, можеш вдарити. Ти ж силь-

ний. Нічого, що це дівчинка, хай не лізе", "Ти їм

-скажи, хто твій тато", "Хто ти, а хто вони, хай зна-

ють своє місце". Другий варіант: "Негарно битися,

що про тебе подумають?", "Мені соромно за тебе"

тощо. В одному випадку готують агресорів, у друго-

му – жертву. Ніхто не вчить дітей правильному

спілкуванню без крику та кулаків.

​

          По-п’яте – коли дитина не підготовлена до появи ще одного члена родини (ще одна дитина, вітчим, мачуха). У такому разі розпочинається внутрішній протест, у дитини змінюється поведінка на всіх рівнях. Чадо шукає слабке місце, де можна зірватися. І на допомогу приходять однокласники, діти з двору, яким можна сповна відплатити замість справжніх адресатів свого гніву.

По-шосте – коли батьки свідомо чи підсвідомо втягують дітей у з’ясування стосунків (розлучення, зради, сімейні чвари, конфлікти різного характеру). Так звані люблячі батьки нав’язують свою агресію дітям. Що роблять віддані дітки?

​

          Вони вчаться злитися як їхні батьки, а інколи й ненавидять ненавистю дорослих. Хоча самі до певної ситуації ніякого відношення не мають, адже то проблеми дорослих. Але ж нам так хочеться, щоб наші діти подорослішали, що ми забуваємо, що їм туди ще рано, ще встигнуть.

Наприклад. Хлопець зустрічався з дівчиною, сильно закохав її у себе, зробив пропозицію. Коли дівчина погодилась, розірвав стосунки зі словами: "Тепер ти знаєш, як було моїй матері, коли твоя зустрічалася з моїм батьком".

Інший випадок. Одні близькі знайомі перейшли у статус "далекі знайомі". Дитина жила в постійному обговоренні конфлікту. Бачила, як страждають рідні, наповнилася цими емоціями, висловити свій гнів не могла, тому стала роздратованою, нервовою і в "подарунок" отримала підвищений артеріальний тиск (як варіант, тут можуть також приєднатися проблеми зі шлунком). Таких ситуацій вистачає.

​

          По-шосте – коли діти по життєвій дорозі позбирали весь вищеперерахований урожай і екологічно його не пропрацювали, розпочинається амплітудна поведінка (від "дуже добре" до різкого "дуже погано"). Батьки та соціум нав’язують і вимагають рамок, а душа просить свята (викиду емоцій). Що тоді починається? А як ви думаєте?

​

         Якщо дитина була небажана або батьки вагалися чи дати їй шанс на життя; якщо вона росла в постійних чварах і приниженнях, якщо вона не відчувала до себе любові… Дітям же забороняється сердитися на батьків чи їм протистояти! І що вони тоді роблять? Зривають свою злість на слабших, такий закон природи. Слабший завжди страждає. Злість має високі амплітуди, перед нею важко встояти, її важко втримати, а зупинити й поготів. Пригнічуючи злість, як це багато хто робить, прискорюється процес її вибуху.

Після цього можна говорити скільки завгодно на тему дитячої агресії, та все це буде просто безрезультативна розмова, поки батьки не почують своїх дітей, не почнуть з ними розмовляти й не навчать дітей програвати, розуміти, що є хтось кращий, а хтось гірший, доки будуть серед учнів ті, кому все дозволено і минає все безкарно, доки не буде служб, які дійсно, а не на паперах, працюватимуть з важкими дітьми. От тоді можуть відбутися зміни на краще. Як тільки батьки перестануть вирощувати олов’яних солдатиків або капризних дорослих дітей і почнуть виховувати просто дітей, психологічно здорових особистостей, даватимуть їм змогу прожити своє життя зі своїми помилками, звісно, рівень дитячої агресії, будьте певні, знизиться.

 

          Цікавий також той факт (і це стосується не лише дітей, просто це закладається зазвичай з дитинства), що ті, хто постійно спілкується через сарказм, постійне приниження чи глумування, все висміює, у глибині душі – психологічно травмовані особистості. Адже цим сарказмом вони думають, що возвеличують себе над іншими, а насправді вони мстять тому, кому напряму свого часу не змогли. Таким чином вони ховають свій біль: "Щоб не плакать, я сміялась".

           Кожна родина, ні, краще кожен з батьків, адже в подружжя рідко збігаються погляди на виховання, виховує своє чадо так, як вважає за потрібне, на основі власного досвіду, і тут головне – робити це з любов’ю і щирістю до самої дитини. Потрібно також пам’ятати, що ваша дитина буде схожою на вас. Не те, що ззовні і бачать всі, хоча буде і це, а те, що всередині старанно приховується від усіх. Чим наповнені батьки, тим будуть наповнені і їхні діти.

Хтось виховує агресора чи потенційну жертву; хтось – примхливу дитину, яка ніколи не подорослішає, інший – реалізатора своїх мрій, а дехто – просто особистість.

          А кого виховуєте ви? Не просто виховуєте, а показуєте свій приклад?