чому діти не вміють дружити
Кожен дитсадок або молодша школа - це з'їзд маленьких царів, яких не цікавить ніхто, крім себе
Автор: Лариса Камертон, дитячий практикуючий психолог. Ліля Град: "Привели до мене якось дівчинку, з якою, за словами мами, ніхто не товаришує... Ніде... Дві школи змінили, десяток гуртків та секцій, навіть місце проживання міняли... Доньку вона невпинно втішає тим, що не дружать з нею погані хлопці, які не можуть гідно оцінити її ... і ось наступного разу (який по рахунку???) обов'язково з'являться хороші дітки, які будуть з нею дружити і цінувати. .. Дівчинка настільки вірить мамі, і в її зручну версію, що скривджена на весь світ – чому так довго не з'являються добрі? Сидить навпроти мене, дує губи, очі на слізному старті. Я підсідаю ближче, беру її за руки, і тихо питаю: - А як ти зрозуміла, що з тобою ніхто не товаришує? Тебе відштовхують? не відповідають на твої вітання? не беруть допомогу? не відгукуються на прохання? Дівчинка дивиться здивовано і відповідає: - Ні ... я сиджу і до мене ніхто не підходить ... - А ти знаєш, що сидітимеш до другого пришестя? - посміхаюся я, - інакше кажучи, змушена тебе засмутити, але друзі не з'являться... - Чому? - сльози пішли в хід. - Тому що ти хочеш дружити, але не знаєш головного правила дружби. - Знаю !!!!! – кричить дівчинка. - Просвіти! – прошу я. - Коли дружать, то всі зі мною діляться, всюди мене запрошують, все мені розповідають, і люблять мене... - А що робиш ти?.. - А я ходжу з ними... - Гідна нагорода. За такою має черга вишикуватися... А якщо без жартів, то скажи мені, ЧИ ВМІЄШ ТИ ЩИРО ЦІКАВИТЬСЯ ЖИТТЯМ ІНШИХ ЛЮДЕЙ? Ну, хай навіть не однокласників... Розкажи мені, що любить твоя мама? Коли вона сумує? Чи питаєш ти її про те, як вона почувається? Чим їй можна допомогти, коли вона втомилася? Чи тато? Чи брат? Або будь хто з тих, кого ти знаєш... - А я не повинна! Мені всього 10!! - Вибухає вона. - Тобі вже 10, - спокійно відповідаю я... І ми починаємо вчитися дружбі... Дівчинка, звичайно ж, не винна. І таких, як вона, кожен другий зараз... Це все наш батьківський детоцентризм, коли ми й думки не допускаємо про те, що дитину з пелюшок можна вчити не лише брати, а й віддавати. Ми навіть не батьки у них тепер, а якісь аніматори, які відчувають миттєве почуття провини, ледь побачивши, що дитя занудьгувало... Кидаємось розважати, або підсовувати рятівний телефон... А вони потім не вміють себе зайняти, і щомиті вимагають нових розваг, наполегливо звинувачуючи нас у тому, що їм нудно. І мало кому з батьків спадає на думку відповісти, що і їм нудно слухати про нудьгу... А сказати треба, щоб запустити інші процеси в мисленні, що виводять на здорову територію відносин, як із самими собою, так і з навколишнім світом. Кожен дитячий садок, або молодша школа, за моїми спостереженнями - це з'їзд маленьких царів, яких не навчили відчувати інтерес ні до кого, крім самих себе... Махровий егоцентризм повсюдно, і я не перебільшую... Ми задуваємо їм у всі місця відразу, а вони потім бачать у нас виключно виконавців своїх бажань. І один в одному - теж ... тому і дружити не вміють ... вихваляться гаджетами, і розходяться по кутах ... Ми виховуємо їх так, ніби готуємо до престолу, а не до реального життя у світі людей... І цей процес варто зупинити. Настав час вчити їх єдиній умові всіх якісних відносин - від дружби до кохання - ВЗАЄМНОСТІ... Давно час..."
